Рік поразок і розчарувань

2010 рік — на фінішній прямій. У моїй свідомості він вже є роком поразок і розчарувань.
Поразки демократії та свободи слова. Розчарувань у силі так званої опозиції і, можливо, сподівань, що не такі вони вже й погані ці регіонали при владі.
Поразка демократії — це перенесені, а потім сфальшовані та зманіпульовані вибори до місцевих рад, арешти організаторів мітингу підприємців, представників т.зв. опозиції, продаж владою національних інтересів, начхавши на громадську думку, і т.д., і т.п. — список відкритий.
Поразка свободи слова — це цензура (щоб там не казали, але вона існує, і нині цензура зовнішня плавно переростає і грунтовно засідає у мізках журналістів, редакторів в цензуру внутрішню), це зникнення харківського редактора Клементьєва, побиття журналістів, редакторів, повсюдне перешкоджання професійній діяльності журналістів. А найстрашніше — це повне і абсолютне ігнорування написаного, сказаного журналістом правоохоронними органами, владою. як кажуть, — пси гавкають, а караван іде. От в нас пишуть матеріали про Межигір'я, про багатомільйонні статки чиновників, котрі живуть на одну зарплату, про порушення законодавства, корупцію тощо. А всім владцям — начхати. Хай собі пишуть.
Розчарування сподівань в те, що наш нарід не такий вже затурканий, в те, що йому треба трохи більше, аніж повний шлунок та повний «стабілізець». Сподівання на те, що опозиційні сили таки мають хоч якийсь вплив на маси, на ситуацію в країні. Що вони хоч раз після Помаранчевої революції (до речі, скорочено буде ПР, як і партія регіонів — цікавий збіг, можливо тут й закладене те, що після однієї ПР настає інша ПР), зможуть домовитись. НІ, навіть не домовитись, а просто не мочити один одного. Та куди там! Розчарувань багато...

Я завше казала, що ніколи не покину Україну. Що потрібно тут жити, працювати, намагтися щось змінити. Але чим далі «в ліс», тим менше певності в цьому. Тим гостріше стоїть потреба вирватися з цього замкненого кола байдужості влади і людей, непотрібності України українцям...