Прокляття рукам, що спадають без сили!

От перечитую поезію Лесі Українки і дивуюсь, настільки вона жива і дихає сьогоденням злободенним...
«Сторононько рідна! коханий мій краю!»

Леся Українка

Сторононько рідна! коханий мій краю!

Чого все замовкло в тобі, заніміло?

Де-не-де озветься пташина несміло,

Немов перед бурею в темному гаю,

І знову замовкне… як глухо, як тихо…

Ой лихо!

Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?

Чому ти не зійдеш на землю із неба?

Осяяти землю безщасную треба!

Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?

Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?

Ой горе!

О люде мій бідний, моя ти родино,

Брати мої вбогі, закуті в кайдани!

Палають страшні, незагойнії рани

На лоні у тебе, моя Україно!

Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?

Ой боже!

Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?

Прокляття рукам, що спадають без сили!

Навіщо родитись і жити в могилі?

Як маємо жити в ганебній неволі, 

Хай смертна темнота нам очі застеле!

Ой леле!