Пам'ять в обмін на фуршет

Минулого року писала, як журналістські плечі захищали вогонь свічок од вітру в день пам’яті про знищеного режимом журналіста Гію Гонгадзе. Цього року тих плечей не було. Та свічки все одно палали...
 
16 вересня біля пам’ятника Кобзареві в Чернівцях зібралось зо десяток журналістів, зо десяток міліціянтів, трохи політиків та трохи небайдужих. Те, що більшість журналістів захід порігнорували мене вразило в саме серце. Адже ж скільки нас є? Сотня? а може навіть й більше. Нехай. Хтось не міг, хтось не був в Чернівцях. А решта? Де? Хіба ви, журналісти, не розумієте, що тим самим показали владі, що ваша солідарність яйця виїденого не вартує? Хіба не засвідчили свою неспроможність не те що на щось впливати, а й навіть зібратися, аби згадати та віддати шану світлій пам’яті колеги. Бо ж на його місці завтра, післязавтра може опинитись кожен з нас. І, схоже, решті буде байдуже. Будуть свої причини не прийти, не підтримати, не...
 
За кілька сот метрів од нашого скромного зібрання урочисто відкривав свій ресторан «Сорбонна» містечковий олігарх та «поціновувач» творчості та постаті буковинського соловія Юрія Федьковича Анатолій Чесанов. Попередньо запросив журналістів. І ті туди пішли. Бо ж і фуршет опісля, і оказія хороша, гарна, світла. Що там той мертвий журналіст. Кому він, власне, потрібен. Вже всі вуха продзижчали про нього. Нічого цікавого. А там — шик та блиск...
 
Не знаю, чому не прийшли журналісти до Гонгадзе. Чи-то через особисту неприязнь до організаторів того всього, чи-то до тих журналістів, які завше підтримували такі заходи. Але ж суть не в симпатіях чи антипатіях. Суть в тому, що журналісти проігнорували самих себе, своє покликання та місію. Сумно, що так. І соромно.
 
… Коли вже розходились, одна з лампадок загорілась. І то так, що від неї, маленької, вогню було дай Боже. Ми ніяк не могли її погасити. Вона палала, наче намагалась нам щось доказати, на щось вказати. Од того полум’я Гонгадзе ще більш виразніше вдивлявся своїми привітними та мудрими очима з портрету в наші засоромлені од вчинку колег очі. Він немов хотів спитати — чому? що сталось? хіба я даремно поклав голову за свободу слова? хіба даремно моя родина вже десять років як втартила спокій? хіба даремно ще 62 моїх колег знищені цієїх владою? хіба цього замало, аби за покликом совісті прийти і засвідчити цій владі, що нас не переб’єш, не знищиш, не залякаєш! бо от, які ми сильні, єдині! чого ж вам, буковинські жірналісти, треба? аби на палях неугодних журналістів розставляли по дорогах? чого?..