Сам собі цензор
(опубліковано на сайті ІМІ )
Що страшніше – цензура чи самоцензура? І чому так бояться першої і так спокійно ставляться до другої? Бо коли є цензура, значить журналісти таки пишуть, те, що не подобається владі, вони проводять розслідування, знімають викривальні сюжети і мають сміливість відстоювати право, аби та інформація була опублікованою, з’явилась в ефірах. Згадайте тільки шестидесятників, «Самвидав» тощо.
А що ж стається, коли в душах журналістів залягає самоцензура?
Тоді ніякі проблемні теми, ідеї навіть не озвучуються, не кажучи вже про їх втілення. І саме в такому напрямку й працює влада. Як саме? А дуже просто. Адже безкарними залишаються нападники та замовники нападів на представників ЗМІ, адже тягають журналістів на допити, адже поновлюють проти них кримінальні справи тощо.
Багато молодих журналістів й не думають писати матеріали, через які потім можна (навіть гіпотетично) мати проблеми з владою чи правоохоронними органами. «Мені що, найбільше того треба?», — кажуть вони. Думаю, цього не було б, якби влада вселяла не страх, а певність в тому, що журналіст захищений.
Але ж саме такі ЗМІ потрібні владі. Подивіться лишень, як вона реагує на звинувачення в утисках свободи слова! Владоможці кивають головою, прицмокують язиком, що так не можна, кажуть, що розберуться. А на наступний день з’являється новий факт утиску свободи слова. Складається враження, що на нас плюють, але кажуть, що то дощ іде!
Також самоцензуру виховують і у керівників ЗМІ. Бо зрозуміло, що для більшості менеджерів, медіа – це перш за все бізнес, котрий повинен приносити стабільні прибутки будь-якою ціною. Для них – це аж ніяк не найважливіший соціальний інструмент комунікації. Тому, зрозуміло, їм не хочеться створювати собі проблеми сміливими темами та сюжетами.
І чим довше триватимуть утиски свободи слова під цілковитий одобрямс влади, тим глибше залягатиме в душах більшості журналістівстрашний та руйнівний не тільки для журналістики, а й для демократії, стан — самоцензура. Хоча вірю, що завше знайдуться, хай одиниці, але справжні поборники свободи слова.
Що страшніше – цензура чи самоцензура? І чому так бояться першої і так спокійно ставляться до другої? Бо коли є цензура, значить журналісти таки пишуть, те, що не подобається владі, вони проводять розслідування, знімають викривальні сюжети і мають сміливість відстоювати право, аби та інформація була опублікованою, з’явилась в ефірах. Згадайте тільки шестидесятників, «Самвидав» тощо.
А що ж стається, коли в душах журналістів залягає самоцензура?
Тоді ніякі проблемні теми, ідеї навіть не озвучуються, не кажучи вже про їх втілення. І саме в такому напрямку й працює влада. Як саме? А дуже просто. Адже безкарними залишаються нападники та замовники нападів на представників ЗМІ, адже тягають журналістів на допити, адже поновлюють проти них кримінальні справи тощо.
Багато молодих журналістів й не думають писати матеріали, через які потім можна (навіть гіпотетично) мати проблеми з владою чи правоохоронними органами. «Мені що, найбільше того треба?», — кажуть вони. Думаю, цього не було б, якби влада вселяла не страх, а певність в тому, що журналіст захищений.
Але ж саме такі ЗМІ потрібні владі. Подивіться лишень, як вона реагує на звинувачення в утисках свободи слова! Владоможці кивають головою, прицмокують язиком, що так не можна, кажуть, що розберуться. А на наступний день з’являється новий факт утиску свободи слова. Складається враження, що на нас плюють, але кажуть, що то дощ іде!
Також самоцензуру виховують і у керівників ЗМІ. Бо зрозуміло, що для більшості менеджерів, медіа – це перш за все бізнес, котрий повинен приносити стабільні прибутки будь-якою ціною. Для них – це аж ніяк не найважливіший соціальний інструмент комунікації. Тому, зрозуміло, їм не хочеться створювати собі проблеми сміливими темами та сюжетами.
І чим довше триватимуть утиски свободи слова під цілковитий одобрямс влади, тим глибше залягатиме в душах більшості журналістівстрашний та руйнівний не тільки для журналістики, а й для демократії, стан — самоцензура. Хоча вірю, що завше знайдуться, хай одиниці, але справжні поборники свободи слова.
12 коментарів
На мою думку самоцензура є двоякою, як і будь яке-обмеження:
— повага границь та почуттів людей, збереження чистоти професії та дотримання етики;
— страх перед владою;
Ти пишеш про другий тип і я з тобою цілком згоден. Коли перемагає цей тип самоцензури на журналіста вже не треба новоязу (Оруелл). І він перетворюється в ретранслятора, інтерпретатора смислів, замість того щоб бути контролером влади і бити словом по рукам, коли треба.
Будуть поборники, аби лише вони не збороли саму свободу слова, дескредитуючи її безвідповідальними висловлюваннями.
Взагалі, фах журналіста — найскладніше ремесло…
Конкретно газета Час (Надія не ображайтесь, але...) якщо прочитати тексти середини 90х та початку 2000 них років та нинішні то за виключенням статей Буркута там нічого путнього немає. Т.з. нове покоління буковинських журналістів вибрало (переважно) простий шлях, шлях джинси та переписування прес-релізів…
Якось не файно так писати про ту газету, де, публікувались (якщо це однофамілець, то прийміть мої вибачення). А щодо газети «Час», то в ній є багато недоліків, але це єдина газета, яка не боїться речі називати своїми іменами, яка не боїться гострих тем тощо. І Ви просто не знаєте, скільком простим людям газета допомагає (це я кажу з усією відпоідальністю за слова). Звісно, газета має свою орієнтацію і ніколи від неї не відступала.
А про самоцензуру, то Ви поговоріть з журналістами, і запитайте в них, а чому вони не проводять розслідування стосовно дач прокурорів, суддів, чиновників?.. І це не рівень професіоналізму, а ступінь страху та інстинкт виживання ними буде говорити. Але, попрацюйте в редакції, відчуйте всю сіль цієї роботи і тоді ми поговоримо. Бо Ви дуже теоретично підходите до журналістики. А це дуже важкий і небезпечний хліб. Це я Вам кажу як людина, якій погрожували, яка проходила допити в міліції, яка захищала газету в суді.
А Яким був «ступінь страху та інстинкт виживання» у таких самих журналістів Часу початку 90х. Тепер журналіст боїться, боїться більше ніж колись. Бо є що втрачати.
Моя думка, що справжній журналіст не повинен боятися.
А тепер про сміливість. Знаєте, коли я працювала в Києві на потужну структуру Ліга, то в мене страх був тільки перед шефом. Я знала, що за мною є потужний юридичний відділ, під боком сотні журналістів, котрі тебе підтримають. Коли ти працюєш в регіональному виданні — це зовсім інше — тут всі всіх знають. А в тебе є родина, друзі. І ти знаєш на 100 відсотків, що ніхто тебе не захистить. Дякувати Богу, Кобевко та людина, за яку я можу бути певна, що вона ніколи не кине під абразуру і завше захистить. Але колеги з інших видань, коли щось стається, просто будуть спостерігати. Але це не тільки в Чернівцях, це скрізь. Бо я бачила і побитих редакторів і порізаних директорів тб тощо. Я знаю про що кажу. І ще раз наголошую — влада поводить себе так, аби журналісти БОЯЛИСЬ!.. Ви ще дуже молода людина і у Вас мало досвіду. Я працювала в Часі ще в 2001,2,3 роки. Це після того, як влада його майже знищила, створивши клона Час2000. Повірте, тоді в журналістиці самоцензури було набагато менше
Значно цікавіше читати замовні статті(це ж основа бюджету газети) чи гнівні філіппіки на вчорашніх друзів і колег, та соціалку, яка створює ілюзію наближення газети до читача, чи піар особистих політичних проектів, чи передрук української правди.
От Ви Надіє, скажіть де в цій газеті місце журналістиці?
Тобто мова не лише про Час, а й про інші видання, які своїм т.зв. «Форматом» задушили накорню незаангажовану авторську журналістику.
Намалюйте, будьте ласкаві, які теми повинні бути в газеті, якою вона повинна бути?
А загалом, не маю найменшого бажання перед Вами виправдовуватися. Не подобається — не читайте — це Ваше право. Але паплюжити мою газету я не дам.
Так само, як газета Час Ваша(як журналіста) так само і моя(як читача).
А стосовно попереднього коментаря, то я від нього не відмовляюсь.Навпаки, вважаю за необхідне наголосити на деградації газети і втрати «основного смисла »… Бажаю особисто Вам успіхів у пошуках нового Часу.