Задекларували, але не виконали

16 липня 1990 року Верховна рада Української РСР прийняла доленосну Декларацію про державний суверенітет України.
Вчитавшись у цей документ, вражаєшся, як примудрились владоможці за 20 років його існування порушити чи не всі постулати, там записані.
Ось лишень чотири статті Декларації:
— Українська РСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань
свого державного життя (що тут скажеш, якщо чи не всі рішення зараз диктуються з Кремля);
— Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада
Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація,
інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені
всього народу України (згадаймо лишень виступ Януковича на ПАРЕ, коли він сказав від імені всього народу, що голодомор – це ніякий не геноцид, хоча рада не уповноважувала його це робити);
— Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною
і не може бути змінена та використана без її згоди (хіба хтось питався нашої згоди на продовження терміну перебування чужоземної військової бази у Севастополі?);
— Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження
українського народу, його історичної свідомості і традицій,
національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя (що відроджують, то відроджують: українських шкіл катма, обов’язковий український дубляж хочуть відмінити, українська книга виживає лишень дивом).
Як гадаєте, що потрібно зробити, аби хоча б частина положень Декларації виконувалась? Аби, ті, хто відступає від букви Декларації, були викинуті на смітник історії та політики?

10 коментарів

Багато очевидних речей, які всім зрозумілі по суті, з юридичної точки зору зазнають суттєвої трансформації, коли «біле» легко стає «чорним» і навпаки. По 1, 3 і 4 пунктах з формальної сторони все можна представити в належному вигляді, тоді як стосовно пункту 2 — посади Президента України в 1990 р. не існувало (створена окремою постановою Верховної Ради України в 1991 р.). Проте Декларація про державний суверенітет нині вже не слугує ключовим документом для організації політичного дискурсу — цю роль виконує Конституція України.

що тут скажеш, якщо чи не всі рішення зараз диктуються з Кремля
скан-копії листів з продиктованими рішеннями, аудіо-записи дзвінків з крємля будь-ласка «в студію»

Таємна дипломатія зазвичай не передбачає формальної фіксації домовленостей. Про вплив тому можна говорити тільки гіпотетично на основі аналізу ситуацій — чим і займається політологія на противагу юриспруденції. Однак гіпотези відповідно можуть формулюватись з розрахунком пропаганди, (дез)інформування та PR, e.g. «між президентськими виборами 2004 і 2010 рр. всі рішення диктувались з Вашингтону».

я це прекрасно розумію, мене здивувала фраза: чи не всі рішення
Я думаю, це далеко від істини.

Я тут пишу про своє ставлення до тих чи інших подій, а не істину в останній інстанції. Але коли проаналізувати (навіть опираючись тільки на інформацію, котра надходить з Росії і з України), можна зробити такий висновок. А щодо Америки, то якщо глянути на Японію, котра після 2св в була під її крилом — це не так вже й страшно. А от якщо глянути на губернії Росії, то, вибачте мені… Але особисто я за українську Україну, а не російську чи американську Окраїну

Сполучені Штати Америки є головним агресором з часу завершення II Світової війни, і форма диктату в даному відношенні має другорядне значення: суть його незмінна. Більше того, диктатура подвійних стандартів, уміло завуальована за демократичними інституціями та красивими жестами, є більш жорсткою, так як прямо підтримується більшістю населення і не є очевидною йому саме як диктатура. Характер відчуження людини в такій схемі значно глибший, оскільки не тільки не усвідомлюється, але декларується під прямо протилежними вивісками, тоді як у випадку диктатур прямого типу фальш Системи розуміється практично кожним — і це зберігає можливість її пізнішого активного повалення (як у випадку СРСР у 1991 р.). Порівняння двох типів «спектаклів» було здійснено в 1967 р. французьким ситуаціоністом Гі Дебором у роботі «Суспільство спектаклю» — і в 1988 р. доповнено коментарями, в яких спрогнозовано падіння схеми «концентрованого спектаклю» (Схід) і синтез його елементів з «розсіяним спектаклем» (Захід) — у комплексну форму "інтегрованого", який уже став реальністю в США після 2001 р., і поступово стає реальністю Европейського Союзу.

Але глянь лише на Японію: американці думали, що її приручили після війни, а тут — найстабільніша економіка, передові технології тощо… Треба використовувати можливості, але мати свої бачення

Американські еліти чудово розуміють, кого вони фінансують і які це матиме наслідки. Японське «економічне диво» було необхідне світовій системі і міжнародному капіталу, котрий потребував ефективного (практично «стаханівського» на перших порах) електронно-технічного виробництва у добу переходу економіки в пост-індустріальну фазу. Державні кордони для подібних оборудок не мають принципового значення, як і номінальні конфлікти державних суверенітетів. Економіки США, Японії та Китаю зараз тісно пов'язані для забезпечення схеми «виробництво-споживання», в якій Японія і політично, і економічно виступає в ролі «буферної» зони між полюсами Пекіну та Вашингтону.

Звичайно, Україні далеко до суб’єкта міжвідн. Але, якщо глянути на Польщу, Чехію та ін нових членів ЄС (не рахую РУм і БОл), то вони не багато втратили від протекторату. Звичайно, що гегемонія США очевидна та ксамо, як і гегемонія Китаю на Сході. Але, як на мене, все рівно потрібно використовувати можливості, які дають, наприклад, американські фонди розвитку демократії, фінансування програм з модернізацуії армії тощо. Адже ж можна і треба хитрувати, коли в же ми зуміли здати ядерну зброю з патрохами

Нові східні члени відіграють двозначну роль у самому Европейському Союзі, і фінансовий та політичний протекторат США в цьому відношенні виступає інструментом регуляції політики всього ЕС. У зв'язку з цим ЕС не може стати монолітним об'єднанням, а розділений на дві конкуруючі групи — «старих» (центр ваги: Франція, Німеччина) та «нових» (центр ваги: Польща), кожна з яких урівноважується зовнішніми партнерами: в першому випадку Росією, в другому — США. Наскільки це дестабілізує Европейський Союз усередині — помітно хоча би на прикладі політичних відносин у трикутнику Німеччина-Польща-Росія, котрий органічно зачіпає і Україну (та гальмування її евроінтеграційних прагнень як зі сторони Росії, так і «старих» членів ЕС). Ця схема повторює ситуацію після I Світової війни — з тією поправкою, що колишню роль Франції, яка тепер ближча до Німеччини, у Східній Европі тепер відіграють США, чий вплив на Европейському континенті за останнє століття суттєво зріс. За таких обставин Україні потрібно визначитись, наскільки її зовнішньополітичні прагнення підкріплені реальним розкладом інтересів, інакше вона і далі залишатиметься «конем», якого розігрують «в темну».

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте