Текст позову до міської ради 1 част

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОЗОВ
24 грудня 2009 року рішенням Чернівецької міської ради «Про визначення порядку організації та проведення у місті Чернівцях мирних зібрань та визнання такими, що втратили чинність раніше прийняті рішення з цього питання»за № 1192 (надалі — Рішення) було затверджене «Положення про порядок організації та проведення в м. Чернівцях мирних зібрань»(надалі — Положення).

 Зазначене Положення майже у всіх своїх пунктах не відповідає (прямо суперечить) правовим актам вищої юридичної сили, а саме Конституції України, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі — Конвенція).
 В основі законодавчого врегулюваннясвободи мирних зібрань в Україні на даний момент лежать лише стаття 39 Конституції України та стаття 11 Конвенції,  уточнених п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» і Рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання). Названі статті та положення закріплюють вичерпний перелік підстав для обмеження реалізації цього права, які, що характерно,встановлюються лише судомі відповідно до закону. Однак, навіть побіжний юридичний аналіз цих правовстановлень дає всі підстави для висновку, що відповідач своїм Положенням істотно звузив конституційні обсяги (межі) основоположного і невід’ємного права громадян на мирні зібрання, запровадивши величезну кількість не передбачених нічимобмежень і вимог як до організаторів, так і до учасників, по суті унеможлививши реалізацію самого права.
 Так, відповідно до ст. 39 Конституції України право громадян на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких вони завчасно сповіщають органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, може бути обмежене судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Стаття 11 Конвенції, яка з 11 вересня 1997 року набула чинності дляУкраїни, теж передбачає право на свободу мирних зборів та накладає на державу обов’язок забезпечити ефективне використання особою цього права, допускаючи запровадження законом, але ніяк не рішеннями органів місцевого самоврядування, декотрих обмежень, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
 Конституційний Суд України в своєму рішенні № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання) роз’яснив, що „право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України. Це право є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо.… Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання”.
 Враховуючи, що порядок здійснення права на свободу мітингів, демонстрацій і мирних зборів та порядок і підстави обмеження цього права законом України не врегульовано, то у відповідача не було передбачених ч. 2 ст. 39 Конституції України та частиною другою ст. 11 Конвенції підстав для втручання в права, гарантовані частинами перших цих норм (п.1 ч.1 ст. 92 Конституції України).
 Виходячи з аналізу змісту норм ст.ст. 22, 39 Конституції України, обмеження прав і свобод людини є нічим іншим, як звуженням змісту та обсягу прав і свобод, головним елементом яких є можливості особи діяти певнимчином або утримуватися від певних дій задля задоволення певних потреб та інтересів, застосовуючи з цією метою певні форми і засоби діяльності.
 Аналізуючи оскаржуване Положення, складаєтьсявраження, що Відповідач поставив собі за мету створити якомога більше можливостей для того, щоб повністю контролювати реалізацію свободи мирних зібрань на території міста Чернівці, впливати на прийняття рішень з цих питань, а також отримати легітимниймеханізм обмеження аж до унеможливлення проведення тих мирних заходів, які в силу багатьох причин можуть бути незручними для нього.
Так, наприклад, всупереч п.1 ч.1 ст. 92 Конституції України, який зазначає, що «виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина», Положення, затверджене Рішенням органу місцевого самоврядування, визначає реалізацію права громадян на мирні зібрання та їх обов’язки. І, навіть, у пункті8.2.Положення визначає їх відповідальність за порушення не закону, а Положення: «У випадку проведення заходу з недотриманням вимог цього Положення, ці дії вважаються порушенням громадського порядку та встановленого цим Положенням порядку проведення мирного зібрання і до порушників вживаються (застосовуються) заходи, передбачені чинним законодавством».

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте