Пам’ять про Василя – це святе (оригінал - газета "Час" - http://www.chas.cv.ua/34_10/6.html)

22 серпня минає два роки, як пішов у вічність та став навіки безсмертним не тільки в українській, а й світовій літературі буковинський письменник, філософ та часівець Василь Кожелянко. Яким же він був за життя і яким залишився у пам’яті тих, хто його знав?
Без Кожелянка не було б «Часу»
У цьому переконаний шеф-редактор газети «Час» Петро Кобевко. Адже завдяки його журналістському талану, енергійності та бажанню творити газета тішила читачів цікавими та правдивими матеріалами.
— Працювати з ним було не тільки легко, а й надійно, — каже пан Петро. – І коли під час Помаранчевої революції він прийшов до редакції газети «Час», ми з ним щодня випускали «Час-Так». Він був сильним журналістом. Навіть через роки його статті можуть сколихнути громадську думку. Добре було б, аби молоді журналісти вчилися на роботах Василя.
Він не був захищений від негідників, від жорстокості життя, — додає шеф-редактор «Часу». — Василь міг сказати в лице негідникові, що той таким є і не подавати йому руки. І не хизувався цим. Він – це простота, відвертість, незахищеність.

З газетою на фірі
— Пригадую, як одного разу Василь був відповідальним за випуск газети, — розповідає Петро Кобевко. – У редакції тоді не було авта й ми наймали таксі, аби привезти газету з друкарні. І от вранці, коли всі вже прийшли на роботу, бачимо – Василя нема. Враз за вікном почулося клацання копит. Визираємо – а там гордий буковинський вуйко керує фірою з двома кобилами. Поруч – Василь, а на фірі – весь тираж газети. І, здавалось, Василь ще гордіший за вуйка, бо всім містом віз газету. Гадаю, він тоді хотів пройнятися атмосферою 30-х років, коли, певно, саме так розвозили газету «Час».

Василь – це явище
Усміхнений і в той же час із дуже допитливими і серйозними очима — саме таким пам’ятає Василя Кожелянка політолог Ігор Буркут.
— Василь був філологом за фахом, але істориком і політологом за покликанням, — пригадує пан Ігор. — У нього була розвинута ще й філософська жилка. Останні твори Василя свідчать, що ми втратили сер-йозного письменника-філософа. Він починав задумуватися над такими проблемами, над якими більшість із нас навіть розмірковувати боїться.
— Який із Василевих творів вам найбільше до вподоби?
— «Дефіляда в Москві», до якої я писав післямову. Ця книга народжувалась у мене на очах і чимало її сюжетів ми обговорювали з Василем. Це перший в українській літературі твір так званої альтернативної історії.
— Як би відреаґував Василь на ті виклики, які наразі стоять перед Українською державою?
— В «Конотопі» він уже відповів на проблеми сучасної України. У нього з’являється сотня козаків у чорному одязі із символами смерті на одностроях, які вершать суд над хабарниками, зрадниками, брехунами і казнокрадами. Василь вважав, що з цим злом боротися можна лише силою, а не красивими словами.
Ігор Буркут переконаний, що Василь – це явище в літературі і його творчість, безумовно, вивчатимуть, і то дуже ретельно. Але в літературознав-стві, як і в історії, необхідна певна відстань — для того, щоб зрозуміти масштаб фігури. А чим далі ми будемо віддалятися від нього, вважає пан Ігор, тим більшою буде ця фігура. Адже цілковитого усвідомлення того, з ким доля подарувала нам можливість жити поруч і спілкуватись, у нас ще немає.

І так казав Василь…
Що вродиться із синьо-жовтого цвіту?
Рік тому, охоплені неймовір-ною ейфорією, запаморочені від волі (як нам тоді здавалось) і синьо-жовтих (дійсно рідних) барв, ми не думали тоді, чи ця квітка дасть вагомий плід, чи виявиться пустоцвітом.
Варто лише нагадати таке просте, але таке містке за своєю трагічною передбачливістю гасло В’ячеслава Чорновола «Україна в небезпеці. Рятуймо Україну!». Так, є речі страшніші за економічну розруху, бо світовий досвід засвідчує, що з неї, при умові наявності тверезого розуму і енергії у державних мужів, можна успішно вибратись і стати в ряд найрозвинутіших країн.
Україну до краху зараз можуть призвести дві інфекційні і важковиліковані хвороби: суто українська – гетьманізм і суто космополітична – байдужість. Перша – вже не раз на протязі нашої трагічної історії губила Україну і зловісним рецидивом виявляється саме тепер у річницю незалежности, її метастази все більше уражають незміцнілу плоть нашої державности, зродженої безкровною революцією. Ні, не треба гуртуватись довкола нашого президента і синьо-жовтого прапора, бо це прямий шлях до диктатури, а просто кожен на своєму місці повинен робити свою справу. І, в першу чергу, політик, який має бути або при владі, або в опозиції. Бо якщо політик чи партія ніби і в опозиції, але водночас підтримує тих, хто при владі, але з іншого табору, то це попахує колаборантством та безпринциповістю.
Друга хвороба – байдужість, апатія, скепсис, зневіра, відсутність інтересу до громадського життя, замкнутість у колі своїх насущних шлункових потреб – може призвести наше суспільство до такого стану, що ним зможе маніпулювати будь-який щуролов, лише б дудка його солодко вигравала омріяне слово «ков-ба-са». Якби цього року якісь авантюрники знову спробували б зіграти спектакль за сценарієм Аугусто Піночета, то фінальна дія була б трохи іншою, ніж минулого року – народ на барикади захищати легітимну владу не піде. Обиватель втратив довіру до будь-якої влади – законної чи бандитської.
До свята 24 серпня готуються не гірше, ніж колись до річниці більшовицького перевороту – розроблено ряд заходів, буде ілюмінація і вивішено прапори. Але справжнього свята не відчувається. Замість втіхи – якась тривога і зловісні передчуття.
По-справжньому радіють, може, лише ув’язнені, що за указом президента потрапили під амністію з нагоди Дня незалежности.
А більшість людей від цілком національно-індиферентних до охоплених ентузіазмом державотворення і українського відродження ще зовсім не певні, що вийде з тієї синьо-жовтої квітки, що зросла на гекачепістському болоті. Чи це пустоцвіт, чи дасть вона ще один червоний черговий плід, чи, може, вродить плід, що наситить усіх голодних і спраглих в Україні сущих.
Василь Кожелянко, газета «Час», ч.34 від 21 серпня 1992 р.