Свічка пам’яті чи забуття?..

Блоґ: Надія Вірна

Вибачте, що ставлю пост пізніше...

Увечері 16 вересня вітер ніяк не давав змогу з десятку журналістів запалити свічки в пам'ять про загиблого журналіста Георгія Ґонґадзе. Вітер наче сердився на нас, журналістську братію, що нас так мало прийшло, що так мало з нас пам’ятає Гію, пам’ятає всіх тих журналістів, котрих вбили, побили, залякали...

А ті, хто пам’ятав, хто прийшов, хто не був байдужим, все намагалися боротися з вітром, намагалися запалити викладені у вигляді хреста свічки. А вони одразу гасли. Не було у них хорошого затінку від вітру – журналістських плечей, які б загородили їх, які б не дали згаснути вогню.

А потім підійшли міліціянти (вперше за всі роки нашого зібрання в пам’ять Гії), питали, хто ми і що ми. Питали, хто ініціатор зібрання, питали, хто там на фотографії. Вперше...

І, певно, вперше не було серед нас телевізійників, не було радійників. Чому? Адже це не просто зібрання журналістів та небайдужих, це символічна акція, аби пам’ятали, аби не забували, якою дорогою є ціна свободи слова. Аби застерегти тих, хто хоче її відібрати і обмежити. Аби показати, що ми сильні і єдині, що ми можемо відстояти свої права. А ми які? Які ж ми?..

20 коментарів

Якщо міліція не була поінформована про зібрання, вона мала всі формальні підстави притягнути організатора заходу до адміністративної відповідальності за «несанкціоноване» масове зібрання. Наступного року вже можуть не запитувати.

Взагалі-то, якийсь це все суцільний тупізм і безглуздя, щиро кажучи. Щоб просто зібратися вдесятьох і когось пом*янути люди мають це санкціонувати й уладнати всю цю документально-бюрократичну тяганину. Може, скоро щоб вийти групкою людей погуляти та, наприклад, поспіввати пісень теж треба буде якийсь дозвіл отримувати? Якийсь це все повнющий абсурд… Напевне, весь світ прямує до якоїсь критичної точки абсурду.

Сумно якось це все. Можливо було мало учасників акціі просто че те, що не багато людей було проінформовано. А з іншоі сторони якби було занадто багато народу працівники міліціі поводили б себе зовсім по іншому.

Сумно, дуже сумно ще й те, щл слова знову під загрозою, і не тільки в Украіні…

Це нагадало мені ситуацію, коли ми у 2005 (!) році, мандруючи Україною та заїхавши в Канів, вирішили ніч провести на могилі Тараса, читаючи «Кобзар». Ту ідею підказали нам братчики із «Братства Тарасівців», які саме так створили першу на Україні політичну організацію. «Озброївшись» Кобзарем ми десь о 22.00 піднялися на Чернечу гору. Та тільки стали і почали читати, як звідкись з*явилися два «стражі порядку» і почали захищати чи то Шевченка від нас, чи то нас від Шевченка.
Всі наші вмовляння:«Стійте тут біля нас і спостерігайте, дивіться, що ми нічого поганого не робимо» — були цілком марні. Врешті нас обізвали сатаністами, од яких покоя немає.
Так годину побалакавши з ними ми змушені були піти геть.
Було відчуття дикого безсилля, що в Українській державі ти навіть до Тараса не маєш права прийти тоді, коли хочеш і спілкуватися з ним так, як хочеш.
Міліціонери асоціювалися із царською охранкою,
а ми?
хто ми?

Постать Тараса Шевченка взагалі потребує окремого розгляду і пильного «державного ока». Як вірно підмітив Сашко Положинський: «Так звана творчість вищеозначеного Тараса Григоровича – це суцільний потік ксенофобії, агресивного націоналізму, анархічного мілітарізму та прямих закликів до фізичного знищення українцями представників інших національностей без розбору». Все попереду. І «Охранка» також.

вирішили ніч провести на могилі Тараса, читаючи «Кобзар»
Як на мене, то це вже якесь збочення… все має свою міру…

Почасти згоден, але все ж цікаво… Хто, по твоєму, встановлює цю міру? Може, ти сам і встановлюєш?))

Звісно, що для себе я сам і встановлюю…

Ну, ото в тому, мені здається, й полягає наше лихо. Подивись, наскільки різні тут люди відписуються: одна людина вважає цілком нормальним виявом патріотичних почуттів нічні посиденьки під пам*ятником і читання Кобзаря, а інші люди вважають це збоченням. Тобто, у нас нема якогось спільного «морального закону», певного камертону, відносно якого ми спілкуємось.

"Як на мене, то це вже якесь збочення… все має свою міру…"

Загальна етика спілкування є і вона формується Концепцією мережі, в рамках якої відбувається спілкуванням — відсутня світоглядова одностайність, а вона формальними рамками не задається. Суспільна дифузія.

Та я ж не проти. Просто констатую проблему.

Ігоре, від імені збоченців повідомляю, що ми не перші. Першими були засновники «Братства/братерства Тарасівців» (І. Липа, В.Боровик, Б.Грінченко, М.Міхновський), які влітку (? навесні) 1891(?1892) року відвідали могилу Шевченка і після ночі читання «Кобзаря» прийняли рішення створити організацію. То була перша українська політична організація, яка потім переросла в РУП. Нажаль не можу відновити джерело і тому цитую по памяті спогади одного з них (ймовірно В.Боровика): «Як ми завершили читати, сльози потекли з очей і було враження таке, як на Великдень. Ми сміялися і обіймали один одного як діти, і кожен вже розумів, що щось сталося, щось відбулося, і саме о тій хвилі прийняли рішення заснувати Братство».
«Ми, яко космофіли, що любимо усе людство, і всім людям бажаємо однакового добра і однакової волі, мусимо бути також націоналами, і дати задля добра усього людства ще одну вільну духом одиницю — націю, бо так підказує нам моральне почутє наше...»
Хай простять мені братчики можливі неточності в цитатах.

Для мене куди більшим збоченням є імітація ввічливості, коли всі роблять вигляд, що слухають Шевченка, а якась Марь-Вановна чи Пьйотр-Петрович, що ніколи не відкриють «Кобзаря» тет-а-тет академічно поставленим голосом щось «вещає», а публіка з полегшенням зітхає, коли нарешті все заверщиться.

Я за цим потоком пафосу так і не зрозумів суть ваших «виправдовувань». Суть в тому, що якщо не перший, то не збоченець?

«якась Марь-Вановна чи Пьйотр-Петрович» можливо набагато ближче до України і Шевченка, бо вони працюють… важко працюють на Українській землі, на відміну від «нічних читачів на могилах».

Увечері 16 вересня вітер ніяк не давав змогу з десятку журналістів запалити свічки в пам'ять про загиблого журналіста Георгія Ґонґадзе.
а це — чим не збочення? ну, не цілу ніч, а тільки 15 хвилин. А що, міра збочення — в хвилинах?

І чому ви звинувачуєте мене, що я не працюю?
звідки ви знаєте, хто працює і як?

Я не виправдовуюсь. З якого б то дива?
ну вважаєте ви мене збоченцем, то вважайте.
Просто за Вашою логікою запишіть у збоченці Івана Липу та Бориса Грінченка. Їй-бо, в такому товаристві я й збоченцем не проти побути.

Я вас не звинувачував, не потрібно в моїх словах шукати те, чого там немає…
Я не виправдовуюсь. З якого б то дива?
А що ви робите?

вони працюють… важко працюють на Українській землі, на відміну від «нічних читачів на могилах»
????
на відміну від...???
як це розуміти?

Я пояснюю свою позицію і її джерела.

Це було не звинувачення, а констатація факту.

Константація факту є безоціночна.
Тобто — нічне читання Кобзаря. Крапка.
Якщо нічне читання Кобзаря=не робота=ніщо=оцінка"-",
Важка праця Марь-Ванни=робота=щось=оцінка"+" — то це звинувачення у не-роботі.

Кого мала на увазі під Марь-Ванною. Не тих тихеньких виконавців, які часто невидимо для інших виконують велетенські об*єми рутинної роботи, а ту численну гвардію, яка позавчора натхненно прославляла Ілліча, вчора — Шевченка, сьогодні готує оди Путіну.

Для мене організація і проведення 4000 км поїздки-екскурсії-прощі Україною протягом 10 днів, де Канів був тільки епізодом, для більш ніж 20 молодих людей було великою і відповідальною роботою. Роботою, якою я задоволена і вважаю її важливою і потрібною.
Ви маєте право вважати інакше. Тількт це не константація факту, а Ваша думка.

Так організовуйте, на здоров'я, я ж не проти!
Все почалося з нічного читання Кобзаря на могилі, моя думка незмінна…

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте