Шість років опісля
З Вікіпедії
Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.
З мого життя
Кінець листопада 2004 року – певно найбільш визначальний період в моєму житті, становленні як особистості, як громадянина. Мені тоді було 20 років. Студентка п’ятого курсу ЧНУ. Пам’ятаю, що ніч після виборів була безсонна, з переживаннями та передчуттям чогось незвіданого, нового…змін. І коли зранку ми, чоловік зо 50, почали збиратися біля ОВК (приміщення Юності Буковини), я зрозуміла, що зміни таки будуть. І рушіями цих змін будемо ми, молодь. Студенти примикали до нас біля кожного корпусу, де ми закликали їх вийти та проявити свою політичну та громадянську свідомість. То було єднання. То була сила громади.
Чому ми вийшли?
Бо ми не раби. Ми не хотіли, аби за нас робили вибір, аби таким нахабним способом (фальсифікаціями, погрозами, утисками) будувалось наше майбутнє. Ми не хотіли того президента, якого призначили задовго до виборів. Ми не хотіли…
Чого добились?
Внутрішньої свободи. Нехай це й неможливо виміряти чи помацати, але ті, хто був на Майданах по всій Україні за покликом душі, знають, що я маю на увазі. Це відчуття власної гідності, значимості в суспільстві, можливості на щось впливати і щось вирішувати. Звідси пішла й свобода слова.
Чому втратили?
Ми зробили лишень перший крок до змін. Ми показали те, що їх хочемо. А потім всі повноваження безконтрольно та беззвітно віддали лідерам руху. І сиділи по хатам й чекали – щось ВОНИ таки змінять. Щось ВОНИ таки доброго зроблять. Але тут на думку приходить одвічне, не пам’ятаю, правда, хто сказав: «Коли раб отримує владу, він ніколи не відмінює рабовласництво». От і НАШІ РАБИ рабовласництво в Україні не відмінили. Навпаки. А ми, засліплені першими перемогами, розслабились і пустили все на самотік. Не знаю, що треба було робити. Чесно. Можливо, згуртуватися. Ставити конкретні вимоги до так званих вождів революції. Залякати їх. НЕ ЗНАЮ. Але якось треба було діяти. А ми зарано заспокоїлись. І втратили.
…Почасти доводиться чути, що Помаранчева революція – то добре продумана та спланована американськими фахівцями піар-технологія. Все сплачено і скоординовано саме звідти. Може воно все так й задумувалось. Може десь доля правди тут є. Але те, що дала багатьом революція (я про відчуття свободи) не зрівняється ні з якими технологіями. І чи могли ці технології спрацювати, якби не було для цього хорошого підґрунтя, якби суспільство саме до цього не йшло? Його потрібно було лишень підштовхнути. Хай це зробили ті технології. Бо результат, як на мене, значно вагоміший, аніж наразі про це говорять.
Поглянемо лишень на ті події, котрі відбуваються зараз на площах міст, де тисячі підприємців виступають проти податкового кодексу, вони ж, певною мірою, і є результатом того відчуття внутрішньої свободи. Правда тут вона підкріплена не бажанням відстояти справедливість, а інстинктом виживання. І коли відчуття справедливості в нас буде на рівні з оцим інстинктом, тоді, можливо, ми й не допустимо, аби щось колись розгубили ВОНИ чи втратили МИ.
Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.
З мого життя
Кінець листопада 2004 року – певно найбільш визначальний період в моєму житті, становленні як особистості, як громадянина. Мені тоді було 20 років. Студентка п’ятого курсу ЧНУ. Пам’ятаю, що ніч після виборів була безсонна, з переживаннями та передчуттям чогось незвіданого, нового…змін. І коли зранку ми, чоловік зо 50, почали збиратися біля ОВК (приміщення Юності Буковини), я зрозуміла, що зміни таки будуть. І рушіями цих змін будемо ми, молодь. Студенти примикали до нас біля кожного корпусу, де ми закликали їх вийти та проявити свою політичну та громадянську свідомість. То було єднання. То була сила громади.
Чому ми вийшли?
Бо ми не раби. Ми не хотіли, аби за нас робили вибір, аби таким нахабним способом (фальсифікаціями, погрозами, утисками) будувалось наше майбутнє. Ми не хотіли того президента, якого призначили задовго до виборів. Ми не хотіли…
Чого добились?
Внутрішньої свободи. Нехай це й неможливо виміряти чи помацати, але ті, хто був на Майданах по всій Україні за покликом душі, знають, що я маю на увазі. Це відчуття власної гідності, значимості в суспільстві, можливості на щось впливати і щось вирішувати. Звідси пішла й свобода слова.
Чому втратили?
Ми зробили лишень перший крок до змін. Ми показали те, що їх хочемо. А потім всі повноваження безконтрольно та беззвітно віддали лідерам руху. І сиділи по хатам й чекали – щось ВОНИ таки змінять. Щось ВОНИ таки доброго зроблять. Але тут на думку приходить одвічне, не пам’ятаю, правда, хто сказав: «Коли раб отримує владу, він ніколи не відмінює рабовласництво». От і НАШІ РАБИ рабовласництво в Україні не відмінили. Навпаки. А ми, засліплені першими перемогами, розслабились і пустили все на самотік. Не знаю, що треба було робити. Чесно. Можливо, згуртуватися. Ставити конкретні вимоги до так званих вождів революції. Залякати їх. НЕ ЗНАЮ. Але якось треба було діяти. А ми зарано заспокоїлись. І втратили.
…Почасти доводиться чути, що Помаранчева революція – то добре продумана та спланована американськими фахівцями піар-технологія. Все сплачено і скоординовано саме звідти. Може воно все так й задумувалось. Може десь доля правди тут є. Але те, що дала багатьом революція (я про відчуття свободи) не зрівняється ні з якими технологіями. І чи могли ці технології спрацювати, якби не було для цього хорошого підґрунтя, якби суспільство саме до цього не йшло? Його потрібно було лишень підштовхнути. Хай це зробили ті технології. Бо результат, як на мене, значно вагоміший, аніж наразі про це говорять.
Поглянемо лишень на ті події, котрі відбуваються зараз на площах міст, де тисячі підприємців виступають проти податкового кодексу, вони ж, певною мірою, і є результатом того відчуття внутрішньої свободи. Правда тут вона підкріплена не бажанням відстояти справедливість, а інстинктом виживання. І коли відчуття справедливості в нас буде на рівні з оцим інстинктом, тоді, можливо, ми й не допустимо, аби щось колись розгубили ВОНИ чи втратили МИ.
3 коментарі